Жиленко Ірина Володимирівна народилася 28 квітня 1941 року в м. Києві. Ірина – дитя війни, вона залишилася сиротою ще в зовсім маленькому віці й знайшла підтримку в іншій родині. Дитинство пройшло на Черкащині. Проте після війни повернулася до Києва.

Пригадуючи дитинство, І. Жиленко іронізує: «А десь у класі третьому стала «жертвою Тарзана», бо, перелітаючи з дерева на дерево з моторошним тарзанячим зойком, зірвалась і впала, отримавши струс мозку. Після чого і почала писати вірші...» Перший вірш написала у восьмирічному віці.

Пригадує русифікацію Києва. Розмовляти українською мовою було соромно. Бабуся і дід розмовляли українською мовою Черкащини. Школу юна Ірина не любила. Теплі спогади шкільного періоду стосуються вчительки української мови та літератури – Діни Іванівни Попель, якій пані Ірина завдячує україномовністю і всім своїм українством. Радощі поетесі приносили мрії про літо в Стецівці, читання книг та перші спроби віршування. Весна сімнадцятиріччя поетеси ознаменувалася появою віршів у «Київській правді» з передмовою Валентина Лагоди.

У 1958 р. закінчила вечірню середню школу, працюючи вихователькою дитсадка.

Після закінчення школи подала документи на вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. 

Брала активну участь у роботі осередків українського відродження Києва 1960-х. Професійно займалась вокалом в університетській оперній студії та аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії, танцювала у «Веснянці», гарно малювала. Ірині Жиленко пропонували перейти з університету до консерваторії.

Брала активну участь у культурному відродженні шістдесятих років. Була членом Клубу Творчої молоді, Спілки письменників України, виступала на літературних вечорах. Товаришувала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Михайлиною Коцюбинською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та іншими.

Із щоденникових записів поетеси 1962 р. дізнаємося про кохання, що спалахнуло між нею і В. Дроздом. Також є нотатки В. Дрозда: «Познайомився з Іриною Жиленко на літературному вечорі у Спілці. Пішов її проводжати. На сходах біля Сінного базару того ж таки вечора впевнено сказав їй, що ми одружимось. Ірина розсміялася. Другого вечора, коли я повторив свої слова, вона вже не сміялася. А на третій день ми подали заяви… Прийшов, побачив, переміг». За місяць вони одружуються та гармонійно проживають разом вічність. У шлюбі визначних українських письменників народжуються видатні діти: донька – Орися Жиленко, великий вчений, кандидат богослов’я, історик; син – Павло Дрозд – комп’ютерний геній.

У роки репресій над інакодумцями родина Дроздів-Жиленко зазнавала утисків, результатом яких було «заслання» до армії Володимира Дрозда, звільнення з роботи І. Жиленко, недрукабельність творів подружжя. 

В 1964 році закінчила вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. 

Роки становлення у столичному мистецькому середовищі важко назвати легкими. Працювала у редакціях газет та журналів (газети «Вечірній Київ», «Молодь України», «Літературна Україна»).

Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка викликала гострі дискусії критиків у різних виданнях, від засудження до захоплення. Літературознавці негативно оцінили творчість Ірини Жиленко, перш за все тому, що вона не відповідала їхнім ідеалогічним настановам. І.Жиленко, на їхню думку, невизначено висловлювала політичні погляди, точніше взагалі була аполітичною. Поетесу цікавили перш за все проблеми моральні, загальнолюдські, понадчасові, питання родинних стосунків.

Серед тих, кого зацікавили вірші, був і український письменник Євген Маланюк, який писав «…вірші Жиленко звертали увагу свіжістю образів, неоклепаністю тематики і незалежністю тону».

Український поет Борис Олійник, зачарований казковими асоціаціями поетеси з другої збірки віршів «Автопортрет у червоному» (1970), зазначав: «… Ірину Жиленко з-поміж багатьох інших поетів вирізняє її стовідсоткова щирість, довіра до читача, розкритість».

З-під пера І. Жиленко вийшло п’ять збірок для дітей: «Достигають колосочки» (1964 р.), «Вуличка мого дитинства» (1978 р.), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983 р.), «Казки буфетного гнома» (1985 р.), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986 р.). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру та людяності.

Ірина Жиленко – автор близько двадцяти збірок віршів, творів для дітей, книги спогадів. За книгу віршів «Дівчинка на кулі» у 1987 році її вшановано літературною премією імені Володимира Сосюри; за збірку «Вечірка у старій винарні» у 1996 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка. За вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу діяльність Ірину Жиленко було нагороджено орденом княгині Ольги III ступеня. За активну участь у культурному житті та за книгу спогадів «Homo feriens» у 2012 році письменниця удостоєна премії імені Василя Стуса (Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції). 

Найбільшим горем у житті Ірини Жиленко була втрата її другої половинки: Володимир Дрозд помер у 2003 р. Лише підтримка друзів допомогла тоді поетесі вийти з важкого стану.

В цей період кожна фраза І.Жиленко — плач, голосіння. Найкраще психологічний стан поетеси передають уривки з віршів. У них — розпач і богоборство, бунт проти природи і Всевишнього за те, що вони забрали в жінки найдорожче — її чоловіка…

Я з тобою крізь смерть пройшла.

Провела тебе аж до неї.

В руки Господа віддала.

А в життя не вернулась.

Де я?

Ірина Жиленко померла 3 серпня 2013 року, письменниця помандрувала до свого лицаря…

Там, за осінньою горою, розкрились сонячні врата.

Я крізь життя пройшла, мов промінь, — пора у сонце повертать.

Цей світ без мене проживе. Хоча й не так, як жив зі мною.

Назад до себе не позве мене майбутньою весною.